Це був перший в історії парад по Фрейду

Мабуть, вперше в історії війська майбутнього гегемона пройшли по головній площі свого ймовірного майбутнього васала і ще по люб’язне запрошення правителя країни.

 «Звичайно, зрозуміло, чого хотіли в Кремлі: продемонструвати проклятим Піндосам, що треба домовлятися, а якщо вони не домовляться, як Рузвельт і Черчілль зі Сталіним у Ялті, то Кремль домовиться з Китаєм.

Проблема в тому, що продемонстровано якраз протилежне. Китай не є союзником Росії. Він є головним бенефіціаром самогубною політики російської влади.

Наприклад, Китай зараз є головним інвестором до Венесуели. Китай інвестує в венесуельську нафтовидобуток і нафтопереробку, будує залізницю, 40% якої буде належати Китаю, і в 2013 році він погодився інвестувати 50 млрд доларів у будівництво житла.

Однак це не означає, що Китай є союзником великої держави Венесуели в справі будівництва великої боліваріанської революції, яку, як відомо, хочуть зжити зі світу Піндоси, влаштовуючи в ній нестачу туалетного паперу і черги в магазинах.

Це означає, що Китай є головним бенефіціаром божевільної політики венесуельської влади. А стан передовий боліваріанської економіки такий, що з 640 тис. барелів нафти, які Венесуела щодня поставляє до Китаю, 200 тис. Не оплачується ніяк, а йде в рахунок погашення боргу.

Китай також є головним інвестором Ірану. У 2004-му Китай підписав з Іраном угоду, що передбачає постачання Китаю, протягом 30 років, 270 млн тонн газу з найбагатшого у світі газового родовища в Південному Парсі. Державна китайська Sinopec отримала 50% нафтових родовищ Ярдарварана. У 2007-му році CNPC підписала контракт на 3,6 млрд дол. Про розробку офшорних газових родовищ Ірану, а потім – контракт на 2 млрд дол., що дозволяє розробляти нафтові родовища близько Ахваз.

У січні 2009-го пішов контракт на розробку нафтового родовища Північного Азадеган, на 1,76 млрд дол. А в 2011 році Іран фактично поділився з Китаєм державним суверенітетом, віддавши ексклюзивні права на розробку кількох найбільших родовищ, в обмін на що Китай пообіцяв розглядати будь-яке військовий напад на ці території так само, як на територію самого Китаю. Після чого один з китайських генералів зронив: «Китай не захитається захищати Іран навіть ціною третьої світової війни» .

Все це, однак, не означає, що Китай є союзником Ірану у великій справі світового джихаду. Це означає, що Китай є головним бенефіціаром божевільної політики іранських мулл.

Перше десятиліття XXI століття пройшло під знаком дивною геонефтегазовой ілюзії. У Кремлі чомусь вважали, що європейці, в обмін на можливість дозволити їм інвестувати в заполярний Штокман, продадуть Росії свої нафтогазові мережі. Рідкісна зустріч президента Путіна з європейським лідером обходилася без повторення цієї дивної формули: «Ми вам – родовища, ви нам – труби» .

Оскільки Росія паралельно відкрито давала зрозуміти, що газ вона розглядає як зброю і буде вертіти на трубі Європу, як хоче, з затії цієї нічого не вийшло, і тоді-то в Кремлі і запідозрили, що це все тому, що Гейропа нас не любить.

 

Тоді, ненадовго, в кремлівських умах блиснула, як алмаз, інша геостратегічна ідея – домовитися з арабами, створити газовий ОПЕК і врізати Гейропе іншим кінцем труби.

З газової ОПЕК теж вийшов пшик, ще до всякого сланцевого газу, і Кремль зупинився вже на третій нафтогазової стратегії, яка в поданні Кремля звучить приблизно так: «Якщо ви не хочете домовлятися, ми домовимося з Китаєм» .

Китаєм Кремль лякає Захід принаймні з 2007 року, і весь цей час домовитися з Китаєм просто-напросто не виходило. Не тому, що Китай був проти, а просто тому, що Пекін бачив, в якому напрямку рухається Кремль і зовсім не вважав за потрібне купувати за половинну ціну те, що потім можна буде купити за одну десяту.

Нарешті, 21 травня 2014 року, рівно відразу після накладення європейських санкцій, з російсько-китайського торгового фронту прийшла сенсаційна новина про те, що Росія нарешті підписала з Китаєм газовий контракт століття – на розробку восточносибирских газових родовищ, на будівництво газопроводу «Сила Сибіру» і на поставку в Китай аж 38 млрд кубів газу (це менше, ніж ми раніше поставляли на Україні) загальною вартістю аж 400 млрд дол.

Вже тоді експерти запідозрили, що цей «контракт століття» навряд Чи злякає Європу, тому що навіть при приблизному підрахунку виходило, що ціна 1000 кубометрів призначеного для Китаю газу куди нижче, ніж ціна грабіжницького, на думку Кремля, контракту з Україною.

А якщо відняти з цієї ціни запаморочливу вартість будівництва труби і освоєння родовищ (до 100 млрд дол.), то контракт і зовсім збитковий.

Виходило, що ми не потім підписали контракт, щоб продавати газ, а потім, щоб зарити в землю гроші на будівництві «Сили Сибіру», а голим задом, погодьтеся, складно налякати не тільки їжака, але й гейропейского гея.

Далі з’ясувалися несамовиті подробиці.

По-перше, був підписаний не сам контракт, а черговий попередній протокол (мудрий Пекін розраховував вичавити зі своїх російських друзів ще що-небудь).

З’ясувалося, що ціна контракту прив’язана до нафти, і при нинішньому ринку ніяких 400 млрд не світить, а в березні взагалі промайнуло повідомлення, що будівництво «Сили Сибіру» може бути відкладено.

Абсолютно та ж сама історія сталася з Туреччиною, коли, після відмови Європи будувати «Південний потік», раптом сенсаційно було оголошено, що Росія побудує газопровід через Туреччину. Європа абсолютно не злякалася (з чого їй? Якщо росіяни закопають ще 100 млрд дол. В землю, щоб створити ще одну, альтернативну лінію постачання газу, що ж поганого?)

А турецький прем’єр тут же поправив: все тільки обговорюється, і якщо Кремль так вже хоче зарити гроші в газопровід, нехай дасть знижку на газ. Потім прийшла звістка, що День геноциду вірмен Путін зустрів у Вірменії і ще вжив при цьому слово «геноцид», і стало ясно, що це неспроста.

Виявилося, що не тільки домовленостей з Туреччиною немає, але і предмет для них знайти важкувато, бо катарський скраплений газ Туреччина закуповує вдвічі дешевше російського, навіть з урахуванням знижки, – а підрядники неіснуючого будівництва тим часом працюють, ведучи трубу в нікуди і освоюючи гроші .

Свого часу Евклід сказав: «У геометрії немає царських шляхів». Так от – в сучасній економіці теж немає царських шляхів.

Політична вага будь-якої країни в сучасному світі є похідне від її сукупного економічного ваги. Навіть країни-ізгої кшталт Ірану або КНДР не є винятком з цього правила. Вони володіють, якщо завгодно, негативним політичним вагою. Вони можуть напаскудити і напсувати, але навіть їх шантаж і погрози, що займають центральне місце на їх новинних каналах, рідко займають місця на перших сторінках західних газет.

Усього цього Кремль не хоче зрозуміти. Вся історія його взаємин із Заходом є суміш гарячкових пошуків якогось чарівного засобу, за допомогою якого він, Кремль, по-перше, покаже цій Гейропе, де раки зимують, а по-друге, казково розбагатіє при цьому.

Це дика суміш з недогризків геополітики в дусі XIX століття і наївного бандитського схематоза.

Проблема в тому, що сучасні демократичні держави не займаються геополітикою в тому вигляді, в якому її уявляють собі диктатори, тому що будь зовнішньополітичне завдання для них підпорядкована внутрішньополітичної завданню отримати якомога більше голосів виборців на наступних виборах.

Росія хоче, щоб США грали з нею в геополітичні шахи. Але при цьому у Росії немає фігур, а з того боку – немає гравця.

Відмова ж грати Кремль щиро приймає за зневагу і загрожує США, що якщо ті не сядуть грати з ним в шахи, то він сяде грати з Китаєм.

Китай – держава недемократична – в геополітичні шахи грає. Але, оскільки він мислить при цьому тисячоліттями, а не доларами, він обіграє Кремль всуху.

перший в історії парад

 

І парад китайських військ на Красній площі показав, на жаль, абсолютно не те, що від нього хотіли. Це був перший в історії парад по Фрейду

Юлія Латиніна

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Масква здзяйсняе стратэгічны разварот у бок Кітая